Розділ:
Публікації
Ось уже п'ятий рік в Одесі проходила церемонія нагородження переможців Одеської міжнародної літературної премії ім. Ісаака Бабеля. Нагородження переможців конкурсу завершувало роботу Бабелівского тиждня, що проходив з 10 по 13 липня.
В рамках роботи Тиждня, 11 липня, у Всесвітньому клубі одеситів відбувся вечір «Паустовський і Бабель» на якому виступав Почесний гість Премії - Дружбинський Валерій Іванович (Київ) - журналіст, письменник, літературний секретар Костянтина Паустовського.
 | Фото. Валерій Хаіт.
Всесвітній клуб одеситів
11.07.2021 |
|
Фото. Валерій Дружбинський (ліворуч) та Валерій Хаіт. Всесвітній клуб одеситів. 11.07.2021
Фото. Валерій Хаіт. Всесвітній клуб одеситів. 11.07.2021
|
Тема «Паустовський і Бабель» багато років вивчається дослідниками творчості обох письменників. І це має своє пояснення. Відомо, що в розпал сталінських репресій Ісаак Бабель був заарештований за звинуваченням у шпигунстві в 1939 році. Розстріляний в 1940-му. З цього часу ім'я Бабеля було забуте аж до 1957 року, коли вийшла збірка «Вибране» з передмовою Іллі Еренбурга. А в 1959 році була опублікована повість Костянтина Паустовського «Час великих очікувань», в якій він, з теплотою і глибокою повагою, згадує про Ісаака Бабеля. Це була перша згадка про Бабеля після двадцятирічного замовчування його імені. Сьогодні ми можемо з упевненістю говорити про те, що в поверненні імені Бабеля в літературу і світову культуру є величезна заслуга Костянтина Паустовського.
Тому, запрошення Валерія Дружбинського як Почесного гостя 5 сезону Одеської міжнародної літературної премії ім. Ісаака Бабеля, цілком логічне. Тим більше, що він не тільки кілька років працював у Костянтина Паустовського літературним секретарем, а й написав про нього кілька книжок. Презентація однієї з них - «Костянтин Паустовський і Україна» (де є глава «Ісаак Бабель та інші одесити») відбулася на цьому вечорі. (Детальніше про книгу можна прочитати на нашому сайті і сайті Одеського літературного музею в статті «Костянтин Паустовський і Україна»).
 | | Вручення Валерію Дружбинському Диплома лауреата Муніципальної літературної премії імені Костянтина Паустовського. Лілія Мельниченко, Валерій Дружбинський, Валерій Хаіт. Всесвітній клуб одеситів. 11.07.2021 |
|
 | | Автограф сесія. Валерій Дружбинський (праворуч) та Євген Деменок (ліворуч). Всесвітній клуб одеситів. 11.07.2021 |
|
Слід зазначити, що Валерій Дружбинський писав про Костянтина Паустовського досить багато. Іноді він включав глави про письменника в збірки, потім почав видавати книги, повністю присвячені Паустовському. У 2020 році Валерій Іванович надіслав до Одеси кілька своїх книг на конкурс Муніципальної літературної премії імені Костянтина Паустовського. І став лауреатом в номінації «Популяризація творчості К.Г. Паустовського». Приїхати до Одеси і отримати Диплом в 2020 році він не зміг. Тому вирішили вручити йому диплом на вечорі у Всесвітньому клубі одеситів. Що і було зроблено.
Ще раз вітаємо Валерія Дружбинського з присудженням йому Літературної премії імені Костянтина Паустовського!
| | Зліва направо: Валерій Дружбинський, Лілія Мельниченко, Валерій Хаіт. Всесвітній клуб одеситів. 11.07.2021 |
|
 | | Диплом Валерія Дружбинського - лауреата Муніципальної літературної премії імені Костянтина Паустовського. Одеса. 2020 |
|
Вечір «Паустовський і Бабель» пройшов не тільки в «теплій і дружній обстановці», він подарував нам нові, невідомі раніше факти з життя Костянтина Паустовського. Організатором та ведучим вечора був віце-президент Всесвітнього клубу одеситів Валерій Ісаакович Хаіт - письменник, видавець журналу «Фонтан», в минулому капітан прославленої одеської команди КВВ (1960-ті рр.). Саме з КВВ пов'язана історія, яку розповів Валерій Хаіт на цьому вечорі. Історія під назвою: «Відстрочене диво. Лист Костянтина Георгійовича Паустовського, написаний мені (і, на жаль, не отриманий мною) понад півстоліття тому і моя відповідь на нього». Фрагмент цієї історії ми публікували раніше, а сьогодні пропонуємо вашій увазі повний текст.
ЛІЛІЯ МЕЛЬНИЧЕНКО
Зав. Меморіальним музеєм К.Г. Паустовського
Валерій Хаіт
ВІДСТРОЧЕНЕ ДИВО
Лист Костянтина Георгійовича Паустовського,
написаний мені (і, на жаль, не отриманий мною)
понад півстоліття тому і моя відповідь на нього.
Спочатку передісторія.
В моєму житті сталося диво. І не просто, а диво дивовижне! Відомий київський письменник і журналіст Валерій Іванович Дружбінський повідомив мені про нього в декількох січневих мейлах. Я розташував їх по хронології, прибрав те, що не стосується, власне, дива і, після деяких сумнівів, вирішив, знову ж таки пробачте, обнародувати.
А зараз слово Валерію Дружбінському…
Дорогий Валерій Ісаакович!
Пам'ятаю 1967 рік - я тоді працював у Костянтина Паустовського літературним секретарем. Всі мешканці Країни Рад в ті роки захлинаючись дивилися КВВ, а Костянтин Георгійович «хворів» за команду одеситів. Паустовський власноручно написав захоплений лист капітанові команди Валерію Хаїту. Але він, мабуть, загубився на Центральному Телебаченні і не дійшов до адресата. Костянтин Георгійович говорив: «Який чудовий цей чорнявенький хлопчик - студент інженерно - будівельного інституту! Він всім довів, що одесити уміють вишукано і тонко жартувати! Шкода, мій лист він не одержав. Дуже шкода!».
***
Зроблю такий відступ: До грудня 67-го я вже був як би членом родини Пауста. Постійно жив з ним в одній кімнаті (Ялта, Москва, Солотча, Таруса.) із-за його нічних нападів астми. Ну, а я в цій справі був парубок тертий - на астму хворів ще з дитбудинку, з п'яти років. Ось ми з ним вночі і бавилися - я робив йому укол адреналіну і атропіну, разом палили Астматол, розмовляли і так далі. А вдень я передруковував написане ним, відповідав на кожен з багаточисельних листів, які приходили йому від читачів, ходив на пошту, до редакції... Але все одно жодних копій не міг робити і не робив. Просто деякі тексти (розповіді, повісті, важливі листи) я друкував під «копірку» - а раптом десь загубиться. І коли після траурних днів липня 68 року я разом з вдовою Пауста почав розбирати архів, то ці копії допомогли через рік видати ПЗТ Пауста (але все одно не повне, багато що не увійшло - листування з Солженіциним, Арагоном, майже закінчена повість про ГУЛАГ...).
Отже, на жаль, дорогий Валерій Ісаакович, тексту листа Пауста до тебе у мене немає і бути не могло. Просто я, готуючи лист і книгу до відправлення, прочитав його текст і запис в книзі, яку він з такою теплотою тобі дарував. Пауст украй рідко писав в таких ніжних виразах ...
Може, тому і запам'яталося.
***
У своєму робочому щоденничку (запис грудня 67-го) я побачив лише декілька слів: Москва, ЦТ Марату Гюльбекяну до Валерія Хаїта... І все, більше ні слова. Далі запис про лежання Пауста в Кремльовке, новий інфаркт і так далі.
***
У підписаній тобі Паустовським книзі були слова про те, щоб ти її обов'язково прочитав, бо вона підштовхне тебе до письменства, до веселих розповідей про сьогоденну Одесу.... Якось так це прозвучало. До мого обов'язку увійшло: піти на пошту і в гарному конверті (їх у нас була купа - дарунок Калінінського видавництва) відіслати Гюльбекяну замовлену бандероль. Що я і зробив.
***
Відклав справи і знайшов-таки тетку, де зібрані якісь записи 67 року (це з великої коробки від телевізора з написом «Дорогий мій Пауст»). Лист був адресований Марату Гюльбекяну на Центральне телебачення і надіслано 12 грудня 1967 р.
Лист писав від руки сам Пауст. Прикладена також книга «Золота троянда», яка тільки що вийшла окремим виданням. Її привезли Паусту 6 грудня і Костянтин Георгійович вважав її своєю головною книгою про літературну майстерність. У листі було сказано буквально наступне: «Незабутній Валерій! Бачити Вас на екрані, Ваше розумне обличчя і стежити за тим, як на наших очах народжується жарт і гострота - ну просто величезна насолода. Моє покоління так жартувати, на жаль, не уміло і не уміє. А нині вчитися вже пізно. Коли оголошують, що будуть на екрані одесити, то до мене заходять мої старі знайомці Валентин Катаєв і Віктор Шкловський».
(Валерій Ісаакович! Зауважу для тебе, що в 1965 році Луї Арагон і Ельза Тріоле були в гостях у Пауста і привезли йому телевізор марки «Гамен» з величезним на ті часи екраном. Так от, «старі знайомці» приходили до Паустовських дивитися КВВ на дивовижному екрані).
Продовжую, як мені запам'яталося, сам лист Пауста тобі: «Валерій! Особливо Ви подобаєтесь Віктору Борисовичу - він вирішив, що Ви якийсь, хай далекий, але родич Бабеля. «Ну звідки в цього чорнявенького, хитрого і розумного хлопчика такий талант!» - все доводив мій Вітя. А Валюн (Катаєв) доводив зворотнє: «Просто Ваш чорнявенький хлопчик ввібрав все краще що було в Одесі в наші роки». Не знаю чию сторону узяти. Ось чому хочемо з Вами познайомитися особисто. Тим більше (виявляється!) передача йде не в записі (я довідався) а живцем, коли нічого поправити і вирізувати не можна. Просто унікальна передача!». Ну і додавався телефон московської квартири, «а якщо Москва не відповідатиме», то московський телефон Шкловського і телефони в Ялтинському будинку творчості письменників і удома в Тарусе... Десь в лютому-березні 68 року Пауст засмучувався про те, що, «мабуть, лист загубився і не дійшов до цього чорнявенького хлопчика».
Обіймаю, друже! Твій Валерій.
Я настільки був вражений цією запізнілою новиною (і тим фактом, що мені вдалося до неї дожити!), що після деякого часу вирішив відповісти на цей, не отриманий мною, лист.
Я не знаю, чи почує мене Костянтин Георгійович, чи знайдеться у нього час прочитати це? Бо не сумніваюся, що такі, як він, знаходяться там на найбільших висотах, що їм доручають найсерйозніші і відповідальніші справи - скажімо, створення нових світів, або спроби порятунку гинучих ...
А раптом!..
І ось моя відповідь:
Дорогий Костянтин Георгійович!
Так сталося, що тільки в цьому (2021-му році) я дізнався від Валерія Івановича Дружбинського разючу новину. Виявляється у 1967 році ви дивилися передачі КВН за участю одеської команди, де я був капітаном. І що після однієї з них навіть написали мені листа, разом з яким відправили і щойно видану Вашу книгу «Золота троянда». Дізнався я також, що лист було надіслано на адресу Молодіжної редакції ЦТ, а саме - Марату Гюльбекяну. Я його не отримав. І якби не В.І. Дружбинський, напевно б і не дізнався про це нічого.
Так вийшло, дорогий Костянтин Георгійович, що мені сьогодні вже більше років, ніж вам було тоді, коли небо забрало Вас до себе. Зараз я думаю, яка це була б невдача в моєму житті, якби я так і не дізнався про цей дивовижний факт. Яке щастя, що, мій одноліток, ваш добрий і надійний помічник Валерій Дружбинський, (дай Бог йому і його родині здоров'я і радощів!) пригадав цей факт і не тільки виявив у себе в архіві деякі згадки про це, але і згадав, що сам відносив лист з вашим безцінним подарунком на пошту.
Я не знаю, чому цей лист до мене не дійшов. Тим більше, наскільки я пам'ятаю, у мене і у нашої команди тоді були цілком дружні стосунки з Молодіжною редакцією ЦТ, в тому числі і з Гюльбекяном.
Зрештою, вони могли просто зателефонувати в Одесу, дізнатися адресу і переслати. Або дочекатися мого приїзду в Москву (я тоді робив це часто) і вручити мені лист особисто. Загадка!.. Можливо, хтось, побачивши, що цей лист від САМОГО Паустовського і, з цікавості, розкривши його, виявив написаний Вами від руки текст, та ще й автограф на книзі і просто не зміг розлучитися з цим унікальним подарунком, внаслідок чого і залишив його собі. (Я розумію, наскільки мало елегантне таке припущення, ну та годі, будемо вважати це моїм невдалим жартом ...).
Я перечитав, звичайно, дорогий Костянтин Георгійович, «Золоту троянду». Мені, до речі, подарував її славний одеський музей Вашого імені, куди я, під назвою «Костянтин Паустовський і одеська команда КВВ», відправив все, що повідомив мені Валерій Іванович Дружбинський. (Копія була відправлена і в Одеський літературний музей).
До слова, в цій книзі, видання 2008 року, я виявив чудове есе Вашої падчерки Галини Арбузової «Вільна проза» (доля одного рукопису). У своєму есе вона повідомила, що у Вас практично була готова і друга частина «Золотої троянди».
Ось, що пише Галина Арбузова про його долю: «... Наступного дня він (Костянтин Георгійович) почав свій щоденник словами:« 17. 3. Ранок дуже гарний ...».
У цей «гарний» ранок я увійшла в кімнату Паустовського і побачила незвично голий, нічим не заповнений простір його столу. «Сьогодні вночі я все спалив», - просто сказав Костянтин Георгійович і ніколи більше до цієї розмови не повертався ...».
«Шкода, Шкода!..» - тільки й можу сказати я і, впевнений, тисячі інших Ваших читачів. Тих, кого Ви вчили не тільки любові до літератури, а й доброго смаку, шляхетності, правди і справедливості. До того ж, не тільки своїми чудовими книгами, а й усім своїм прекрасним і гідним життям.
Хочу вам сказати, Костянтин Георгійович, що мене вже багато років хвилює тема - «Талант і особистість». В наші дивні (це як мінімум) часи затвердилася думка, що особистість одне, а талант - інше. І що людина не зовсім, так би мовити, гідна і сумлінна може створити цілком видатний літературний твір. Не знаю, не знаю ... Знаю тільки, що стала для багатьох аксіомою ця сумнівна «істина», для них же і дуже зручна. Тобто, людина, яку вважали талановитим, отримує як би індульгенцію на свої вчинки: «Які ви можете мати до мене претензії? Я талант, мені все дозволено!».
Так ось що я хочу сказати, Костянтин Георгійович. Ви для мене один з рідкісних прикладів того, що справжній майстер слова - це саме людина, яка гармонійно поєднує в собі унікальний письменницький дар з бездоганними моральними якостями. Більш того, я впевнений, що саме таке поєднання і може дати найвищий творчий доробок, що визначає генія ...
Ви все життя писали про головне - про кохання, про красу, про щастя. Словом, про все те, що і складає справжню цінність життя.
І Ваша «Золота троянда» - це теж книга про кохання, про любов до літератури, до слова. І не просто до слова, а й до того, що воно означає.
І ще, дорогий Костянтин Георгійович, хочу поділитися враженням, яке мені теж здається важливим.
В есе Галини я виявив ... втім, надамо слово автору.
«В останні роки Паустовський багато говорив і писав про свої спроби
«прориву в нову прозу».
В авторській передмові до «Вибраної прози» (1965) він хотів виділити такі оповідання, як "Італійські записки"; "Третє побачення", "Наодинці з осінню" і "Іллінський вир". Виділити для того, щоб вдивитися (вірніше, вчитатися) в них і знайти щось нове, чого не було в колишніх оповіданнях. А якщо і було, то у відносно невеликому ступені ».
«Це нове, на мій погляд, - писав він далі, - полягає у внутрішній свободі названих оповідань, не пов'язаних ні сюжетом, ні тією чи іншою обов'язковою композицією, ні необхідністю бути повчальним і тому - кілька нудним і відірваним від читача ...
... Як визначити жанр тих речей, про які я згадав?
Не знаю. Це не оповідання в точному сенсі цього слова, не нариси і не статті. Це не вірші в прозі. Це записи роздумів, просто розмова з друзями ...».
Як же глибоко, Костянтин Георгійович, ви відчували, як багато передбачали.
До речі, у чудового письменника, Вашого учня Юрія Трифонова (він відвідував Ваш семінар в Літературному інституті) я виявив подібні роздуми. Ось, що про Юрія Валентиновича писав відомий лінгвіст В.П. Литвинов:
«Юрій Трифонов говорить: на початку творчих справ йому, як і багатьом іншим молодим, здавалося: вся справа в СЮЖЕТАХ ... Потрібні були роки (і гори списаного паперу), перш ніж талановитий прозаїк зміг вилікуватися від цієї наївної віри в «сюжети» як в абсолютну гарантію художнього успіху. І тоді, розповідає Юрій Трифонов, для нього настав довгий КУЛЬТ СЛОВА. Він став жити тепер переконанням, що знаходити найкращі слова і розставляти їх в найкращому порядку - ось справа, гідна письменника! Так, щоб кожне слово - неодмінно із значенням, з підтекстом, з подвійним і навіть потрійним змістом ... Пошук слова поступово переріс в прагнення відтворювати відчуття: щоразу знаходити такі виразні засоби, які захоплюють читача без залишку, змушують його мимоволі жити почуттями героя, особисто відчувати кожну травинку в росі, дихання морозу і гіркоту пічного диму ... («ПАХЛО МОКРИМИ ПАРКАНАМИ», - не без іронії назве це своє захоплення Юрій Трифонов пізніше.) А потім, вже в зрілі роки, приходить до письменника переконання: ДУМКА – головне і вирішальне ... Тільки думка здатна повідомити справжню цінність всьому іншому - і щасливо знайденому сюжету, і влучним словом, і найтоншому відчуттю. Можна повірити в щирість висновка Юрія Трифонова, який він вивів з усього вищезазначеного: «... якщо немає думки, а є лише опис, нехай навіть художній, філіграний, з фарбами, звуками, запахами, з усіма прикметами життєвої плоті - все одно нудно. Без думки туга».
Погодьтеся, до чого ж розумним і уважним Вашим учнем був Юрій Валентинович Трифонов! Не дарма він став одним з видатних російських письменників.
А від себе додам, що давно вже думаючи про літературу (про всі її жанри) прийшов до висновку, що літератури є дві. Одна, як гра і інша, як засіб осягнення життя.
Я - за другу ...
Хоча в епоху, коли ринок накрив собою все, в тому числі мистецтво і літературу, до віршів та прози стали ставитися теж як до товару. Звідси і прагнення деяких цілком обдарованих письменників до гри, до експериментів, до моди. Але, на щастя, не все так безнадійно. З'ясувалося, що міць російської класики така, що крізь цей морок замкнутого на себе пост- та іншого модерну ні-ні та й пробивається щось здорове, адекватне, що тяжіє до норми і гармонії. Найпотужнішою підмогою в цій боротьбі є і Ваші, Костянтин Георгійович, прекрасні книги. Які, впевнений, навіть в наші жахливі, що втрачають залишки духовності, меркантильні часи, продовжують читати багато людей. Хапаючись за них, як за рятувальний круг, який допоможе зберегти душу живу. У надії, що час великих очікувань знову прийде і вони, ці очікування, нарешті, здійсняться ...
І ще про одне враження від «Золотої троянди».
В кінці видання 2008 року опублікована, відновлена за збереженими чернетками, глава зі спаленої Вами другої частини книги. Зветься вона: «Неспокій. Готель «Севастопіль».
Починається вона буквально гімном, гімном щастя. Де ви, як мені здається, взагалі визначили головну місію літератури - писати про щастя і, тим самим, вчити людей бути щасливими.
Ось ці ваші неймовірні, натхненні слова:
«Кілька разів в житті мені здавалося, що я був щасливий. Але рідкісні хвилини цього щастя були абсолютно несхожі на той стан, який прийнято називати цим словом. В них не було радості, шуму, захоплення, вогнів і успіху.
Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Інакше всі мої слова виявляться порожнім лепетом. Я вважаю, я прямо впевнений, що справжнє щастя приходить до нас в життя раптово, відчинивши всі двері, сміючись, роскуйовджуючи наше волосся і лукаво заглядаючи в очі. Воно запалює над тихою водою вогні тих міст, куди ми прагнули все життя, воно дихає нам в обличчя дурманним повітрям мокрої трави, притискає до наших губ тремтячу маленьку долоню, і ми мимоволі цілуємо її тільки із вдячності за ласку.
Все це щастя ... Неждане, освіжаюче, як освіжає обличчя морська піна. Той, у кого вона танула на щоках з легким потріскуванням і шумом, знає всю красу цієї прохолодної піни, яка помирає від теплоти людського обличчя.
Можна розповісти зовсім про інше щастя - несміливе, майже втративше голос, але нестерпне, що виникає непомітно і живе десь поблизу рідкісних сліз і ранкової тиші, поблизу улюбленого голосу і співу птахів. Воно проходить безліч, як кажуть вчені, побічних явищ, поривів м'якості, коли хочеться бути ввічливим навіть з кожним горобцем.
Повне, приховане від усіх щастя, - звичайно, найвище, і пам'ять про нього ніколи не зникне.
Я давно хочу написати книгу, де будуть перераховані всі причини щастя, які є на землі. Але це повинна бути велика, величезна книга - неосяжна, як вся земля, як все небо, як всі посмішки за всі часи ».
І знову я дивуюся Вашій прозорливості і мудрості в розумінні сенсу життя і суті літератури. Щастя - ось головний сенс людського існування, як би мовите Ви. І закликаєте ніколи не забувати про це. Писати про щастя, думати про нього, прагнути до нього і вірити, що, незважаючи ні на що, воно якось виявиться можливим ...
Ну і на завершення два дивовижні рядки з електронного листа Валерія Дружбинського мені:
«У підписаній тобі Паустовским книзі були слова про те, щоб ти її обов'язково прочитав, бо вона підштовхне тебе до письменництва ...»
Виходить, дорогий Костянтин Георгійович, що Ви, по суті, передбачили мені долю літератора. І благословили мене на неї. І хоч я листа Вашого не отримав, хтось, хто відповідає за мою долю, мабуть почув Вас і допоміг мені виконати Ваше побажання ...
Дякую Вам ще раз за лист і подарунок, дорогий Костянтин Георгійович, за любов до Одеси, за те, що Ви були і залишаєтесь з нами навічно.
Ваш, далеко вже не чорнявенький хлопчик.
В.Х.
Русская версия
ВЕЧЕР «ПАУСТОВСКИЙ И БАБЕЛЬ»
ВО ВСЕМИРНОМ КЛУБЕ ОДЕССИТОВ
11 июля 2021 г.
Вот уже пятый год в Одессе проходила церемония награждения победителей Одесской международной литературной премии им. Исаака Бабеля. Награждение победителей конкурса завершало работу Бабелевской недели, проходившей с 10 по 13 июля.
В рамках работы Недели, 11 июля, во Всемирном клубе одесситов состоялся вечер «Паустовский и Бабель» на котором выступал Почетный гость Премии – Дружбинский Валерий Иванович (Киев) - журналист, писатель, литературный секретарь Константина Паустовского.
| Валерий Хаит.
Всемирный клуб одесситов
11.07.2021 |
|
Фото. Валерий Дружбинский (слева)
и Валерий Хаит. Всемирный клуб одесситов
11.07.2021
Фото. Валерий Хаит.
Всемирный клуб одесситов.
11.07.2021
|
Тема «Паустовский и Бабель» много лет изучается исследователями творчества обоих писателей. И это имеет свое объяснение. Известно, что в разгар сталинских репрессий Исаак Бабель был арестован по обвинению в шпионаже в 1939 году. Расстрелян в 1940-м. С этого времени имя Бабеля было предано забвению вплоть до 1957 года, когда вышел сборник «Избранное» с предисловием Ильи Эренбурга. А в 1959 году была опубликована повесть Константина Паустовского «Время больших ожиданий», в которой он, с теплотой и глубоким уважением, вспоминает об Исааке Бабеле. Это было первое упоминание о Бабеле после двадцатилетнего замалчивания его имени. Сегодня мы можем с уверенностью говорить о том, что в возвращении имени Бабеля в литературу и мировую культуру есть огромная заслуга Константина Паустовского.
Поэтому, приглашение Валерия Дружбинского как Почетного гостя 5 сезона Одесской международной литературной премии им. Исаака Бабеля, вполне логично. Тем более, что он не только несколько лет работал у Константина Паустовского литературным секретарем, но и написал о нем несколько книг. Презентация одной из них - «Константин Паустовский и Украина» (где есть глава «Исаак Бабель и другие одесситы») состоялась на этом вечере. (Подробнее о книге можно прочитать на нашем сайте и сайте Одесского литературного музея в статье «Константин Паустовский и Украина»).
| | Вручение Валерию Дружбинскому Диплома лауреата Муниципальной литературной премии имени Константина Паустовского. Лилия Мельниченко, Валерий Дружбинский, Валерий Хаит. Всемирный клуб одесситов. 11.07.2021 |
|
| | Автограф-сессия. Валерий Дружбинский (справа) и Евгений Деменок (слева). Всемирный клуб одесситов. 11.07.2021 |
|
Следует отметить, что Валерий Дружбинский писал о Константине Паустовском довольно много. Иногда он включал главы о писателе в сборники, затем начал издавать книги, полностью посвященные Паустовскому. В 2020 году Валерий Иванович прислал в Одессу несколько своих книг на конкурс Муниципальной литературной премии имени Константина Паустовского. И стал лауреатом в номинации «Популяризация творчества К.Г. Паустовского». Приехать в Одессу и получить диплом в 2020 году он не смог. Поэтому решили вручить ему Диплом на вечере во Всемирном клубе одесситов. Что и было сделано.
Еще раз поздравляем Валерия Дружбинского с присуждением ему Литературной премии имени Константина Паустовского!
| | Слева направо: Валерий Дружбинский, Лилия Мельниченко, Валерий Хаит. Всемирный клуб одесситов. 11.07.2021 |
|
| | Диплом Валерия Дружбинского - лауреата Муниципальной литературной премии имени Константина Паустовского. Одесса. 2020 |
|
Вечер «Паустовский и Бабель» прошел не только в «теплой и дружеской обстановке», он подарил нам новые, неизвестные ранее, факты из жизни Константина Паустовского. Организатором и ведущим вечера был вице-президент Всемирного клуба одесситов Валерий Исаакович Хаит – писатель, издатель журнала «Фонтан», в прошлом капитан прославленной одесской команды КВН (1960-е гг.). Именно с КВН связана история, которую рассказал Валерий Хаит на этом вечере. История под названием: «Отсроченное чудо. Письмо Константина Георгиевича Паустовского, написанное мне (и, увы, не полученное мною) более полувека назад и мой ответ на него». Фрагмент этой истории мы публиковали ранее, а сегодня предлагаем вашему вниманию полный текст.
ЛИЛИЯ МЕЛЬНИЧЕНКО
Зав. Мемориальным музеем К.Г. Паустовского
Валерий Хаит
ОТСРОЧЕННОЕ ЧУДО
Письмо Константина Георгиевича Паустовского,
написанное мне (и, увы, не полученное мною)
более полувека назад и мой ответ на него.
Вначале предистория.
В моей жизни произошло чудо. И не просто, а чудо из чудес!
Известный киевский писатель и журналист Валерий Иванович Дружбинский сообщил мне о нем в нескольких январских мэйлах 2021 г.
Я расположил их по хронологии, убрал то, что не касается, собственно, чуда и, после некоторых сомнений, решил, простите, обнародовать…
А теперь слово Валерию Дружбинскому…
Дорогой Валерий Исаакович!
Помню 1967 год - я тогда работал у Константина Паустовского литературным секретарем. Все жители Страны Советов в те годы взахлеб смотрели КВН, а Константин Георгиевич "болел" за команду одесситов. Паустовский собственноручно написал восторженное письмо капитану команды Валерию Хаиту. Но оно, видимо, затерялось на Центральном Телевидении и не дошло до адресата. Константин Георгиевич говорил: "Какой замечательный этот чернявенький мальчик - студент инженерно - строительного института! Он всем доказал, что одесситы умеют изысканно и тонко шутить! Жаль, моё письмо он не получил. Очень жаль!"
***
Сделаю такое отступление: К декабрю 67-го я уже был как бы членом семьи Пауста. Постоянно жил с ним в одной комнате (Ялта, Москва, Солотча, Таруса.) из-за его ночных приступов астмы. Ну, а я в этом деле был парень тёртый - астмой болел ещё с детдома, с пяти лет. Вот мы с ним ночью и забавлялись - я делал ему укол адреналина и атропина, вместе курили астматол, разговаривали и т.д. А днем я перепечатывал написанное им, отвечал на каждое из многочисленных писем, которые приходили ему от читателей, ходил на почту, в редакции... Но всё равно никаких копий не мог делать и не делал. Просто некоторые тексты (рассказы, повести, важные письма) я печатал под "копирку"- а вдруг где-то утеряется. И когда после траурных дней июля 68 года я вместе с вдовой Пауста стал разбирать архив, то эти копии помогли через год издать ПСС Пауста (но всё равно не полное, многое не вошло - переписка с Солженицыным, Арагоном, почти законченная повесть о ГУЛАГЕ...).
Так что, увы, дорогой Валерий Исаакович, текста письма Пауста к тебе у меня нет и быть не могло. Просто я, готовя письмо и книгу для отправки, прочитал его текст и запись в книге, которую он с такой теплотой тебе дарил. Пауст крайне редко писал в таких нежных выражениях ...Может, потому и запомнилось.
***
В своем рабочем дневничке (запись декабря 67-го) я увидел только несколько слов: Москва, ЦТ Марату Гюльбекяну для Валерия Хаита... И всё, больше ни слова. Далее запись о лежании Пауста в Кремлевке, новый инфаркт и т.д.
***
В подписанной тебе Паустовским книге были слова о том, чтобы ты её обязательно прочел, ибо она подтолкнет тебя к писательству, к веселым рассказам о сегодняшней Одессе.... Как-то так это прозвучало. В мою обязанность вошло: пойти на почту и в красивом конверте (их у нас была куча - подарок Калининского издательства) послать Гюльбекяну заказную бандероль. Что я и сделал.
***
Отложил дела и нашел-таки папочку, где собраны какие-то записи 67 года (это из большой коробки из-под телевизора с надписью "Дорогой мой Пауст").
Письмо было адресовано Марату Гюльбекяну на Центральное телевидение и выслано 12 декабря 1967 г.
Письмо писал от руки сам Пауст. Приложена также только что вышедшая отдельным изданием книга "Золотая роза". Ее привезли Паусту 6 декабря и Константин Георгиевич считал ее своей главной книгой о литературном мастерстве. В письме говорилось буквально следующее: "Незабываемый Валерий! Видеть Вас на экране, Ваше умненькое лицо и следить за тем, как на наших глазах рождается шутка и острота - ну просто огромное наслаждение. Мое поколение так шутить, увы, не умело и не умеет. А нынче учиться уже поздно. Когда объявляют, что будут на экране одесситы, то ко мне захаживают мои старые знакомцы Валентин Катаев и Виктор Шкловский".
(Валерий Исаакович! Замечу для тебя, что в 1965 году Луи Арагон и Эльза Триоле были в гостях у Пауста и привезли ему телевизор марки "Гамэн" с огромным по тем временам экраном. Так вот, "старые знакомцы" приходили к Паустовским смотреть КВН на чудо-экране)
Продолжаю, как мне запомнилось, само письмо Пауста тебе: "Валерий! Особенно Вы нравитесь Виктору Борисовичу - он решил, что Вы какой-то, пусть дальний, но родственник Бабеля. "Ну откуда у этого чернявенького, хитроватого и умненького мальчика такой талант!" - все доказывал мой Витя. А Валюн (Катаев) доказывает обратное: "Просто Ваш чернявенький мальчик впитал всё лучшее, что было в Одессе в наши годы". Не знаю чью сторону взять.. Вот почему хотим с Вами познакомится лично. Тем более (оказывается!) передача идет не в записи (я узнавал) а вживую, когда ничего поправить и вырезать нельзя. Просто уникальная передача!".
Ну и давался телефон московской квартиры, "а если Москва не будет отвечать", то московский телефон Шкловского и телефоны в Ялтинском доме творчества писателей и дома в Тарусе...
Где-то в феврале-марте 68 года Пауст сокрушался о том, что, "видимо, письмо затерялось и не дошло до этого чернявенького мальчика".
Обнимаю, дружище! Твой Валерий.
Я настолько был поражен этой запоздалой новостью (и тем фактом, что мне удалось до нее дожить!), что по прошествии некоторого времени решил ответить на это, неполученное мной, письмо.
Я не знаю, услышит ли меня Константин Георгиевич, найдется ли у него время прочесть это? Ибо не сомневаюсь, что такие, как он, находятся там на самых больших высотах, что им поручают самые серьезные и ответственные дела – скажем, сотворение новых миров, или попытки спасения гибнущих…
А вдруг!..
И вот мой ответ:
Дорогой Константин Георгиевич!
Так случилось, что только в этом (2021-ом году) я узнал от Валерия Ивановича Дружбинского поразительную новость. Оказывается в 1967 году вы смотрели передачи КВН с участием одесской команды, где я был капитаном. И что после одной из них даже написали мне письмо, вместе с которым отправили и только что вышедшую Вашу книгу «Золотая роза». Узнал я также, что письмо было отослано на адрес Молодежной редакции ЦТ, а конкретно – Марату Гюльбекяну.
Я его не получил. И если бы не В.И. Дружбинский, наверняка бы и не узнал об этом ничего.
Так получилось, дорогой Константин Георгиевич, что мне сегодня уже больше лет, чем вам было тогда, когда небо забрало Вас к себе. Теперь я думаю, какая это была бы неудача моей жизни, если бы я так и не узнал об этом удивительном факте. Какое счастье, что, оказавшийся моим ровесником, ваш добрый и надежный помощник Валерий Дружбинский, (дай Бог ему и его семье здоровья и радостей!) припомнил этот факт и не только обнаружил у себя в архиве некоторые упоминания об этом, но и вспомнил, что сам относил письмо с вашим бесценным подарком на почту.
Я не знаю, почему это письмо ко мне не дошло. Тем более, насколько я помню, у меня и у нашей команды тогда были вполне дружеские отношения с Молодежной редакцие ЦТ, в том числе и с Гюльбекяном.
В конце концов, они могли просто позвонить в Одессу, узнать адрес и переслать. Либо дождаться моего приезда в Москву (я тогда делал это часто) и вручить мне письмо лично. Загадка!... Возможно, кто-то увидев, что это письмо от САМОГО Паустовского и, из любопытства, раскрыв его, обнаружил написанный Вами от руки текст, да еще и автограф на книге и просто не смог расстаться с этим уникальным подарком, в результате чего и оставил его себе. (Я понимаю, насколько мало элегантно такое предположение, ну да ладно, будем считать это моей неудачной шуткой…).
Я перечитал, конечно, дорогой Константин Георгиевич, «Золотую розу». Мне, к слову, подарил ее славный одесский музей Вашего имени, куда я, под названием «Константин Паустовский и одесская команда КВН», отправил все, что сообщил мне Валерий Иванович Дружбинский. (Копия была отправлена и в Одесский литературный музей).
К слову, в этой книге, издания 2008 года, я обнаружил прекрасное эссе Вашей падчерицы Галины Арбузовой «Свободная проза» (судьба одной рукописи). В своем эссе она сообщила, что у Вас практически была готова и вторая часть «Золотой розы».
Вот, что пишет Галина Арбузова о ее судьбе: «…На следующий день он (Константин Георгиевич) начал свой дневник словами: «17. 3. Утро очень хорошее…».
В это «хорошее» утро я вошла в комнату Паустовского и увидела непривычно голое, ничем не заполненное пространство его стола.
«Сегодня ночью я все сжег», - просто сказал Константин Георгиевич и никогда больше к этому разговору не возвращался…».
«Как жаль, как жаль!..» – только и могу сказать я, и уверен, тысячи других Ваших читателей. Тех, кого Вы учили не только любви к литературе, но и хорошему вкусу, благородству, правде и справедливости. Причем, не только своими замечательными книгами, но и всей своей прекрасной и достойной жизнью.
Хочу вам сказать, Константин Георгиевич, что меня уже много лет волнует тема – «Талант и личность». К нашим странным (это как минимум) временам утвердилось мнение, что личность одно, а талант – другое. И что человек не совсем, так сказать, достойный и совестливый может создать вполне выдающееся литературное произведение. Не знаю, не знаю… Знаю только, что ставшая для многих аксиомой эта сомнительная «истина», для них же и очень удобна. То есть, человек, которого сочли талантливым, получает как бы индульгенцию на свои поступки: «Какие вы можете иметь ко мне претензии? Я талант, мне все можно!»
Так вот что я хочу сказать, Константин Георгиевич. Вы для меня один из редчайших примеров того, что истинный художник слова – это именно человек, который гармонично сочетает в себе уникальный писательский дар с безупречными моральными качествами. Более того, я уверен, что именно такое сочетание и может дать наивысший творческий результат, определяющий гения…
Вы всю жизнь писали о главном – о любви, о красоте, о счастье. Словом, обо всем том, что и составляет истинную ценность жизни.
И Ваша «Золотая роза» - это тоже книга о любви, о любви к литературе, к слову. И не просто к слову, а и к тому, что оно означает.
И еще, дорогой Константин Георгиевич, хочу поделиться впечатлением, которое мне тоже кажется важным.
В эссе Галины я обнаружил…впрочем, предоставим слово автору.
«В последние годы Паустовский много говорил и писал о своих попытках «прорыва в новую прозу».
В авторском предисловии к «Избранной прозе» (1965) он хотел выделить такие рассказы, как "Итальянские записки"; "Третье свидание", "Наедине с осенью" и "Ильинский омут". Выделить для того, чтобы всмотреться (вернее, вчитаться) в них и найти то новое, чего не было в прежних рассказах. А если и было, то в относительно небольшой степени».
«Это новое, на мой взгляд, - писал он дальше, - заключается во внутренней свободе названных рассказов, не связанных ни сюжетом, ни той или иной обязательной композицией, ни необходимостью быть поучительным и нравоучительным и тем самым - несколько скучноватым и оторванным от читателя…
...Как определить жанр тех вещей, о которых я упомянул?
Не знаю. Это не рассказы в точном смысле этого слова, не очерки и не статьи. Это не стихотворения в прозе.
Это записи размышлений, просто разговор с друзьями...».
Как же глубоко, Константин Георгиевич, вы чувствовали, как много предвидели и предвосхищали.
Кстати, у прекрасного писателя, Вашего ученика Юрия Трифонова (он посещал Ваш семинар в Литературном институте) я обнаружил сходные размышления. Вот, что о Юрии Валентиновиче писал известный лингвист В.П. Литвинов:
«Юрий Трифонов говорит: в начале творческих дел ему, как и многим другим молодым, казалось: всё дело в СЮЖЕТАХ… Потребовались годы (и горы исписанной бумаги), прежде чем талантливый прозаик смог излечиться от этой наивной веры в «сюжеты» как в абсолютную гарантию художественного успеха. И тогда, рассказывает Юрий Трифонов, для него настал долгий КУЛЬТ СЛОВА. Он стал жить теперь убеждением, что находить лучшие слова и расставлять их в наилучшем порядке - вот дело, единственно достойное писателя! Так, чтобы каждое слово - непременно со значением, с подтекстом, с двойным и даже тройным смыслом... Поиск слова постепенно перерос в стремление воссоздавать ощущения: всякий раз находить такие выразительные средства, которые захватывают читателя без остатка, заставляют его непроизвольно жить чувствами героя, воочию обонять и осязать каждую травинку в росе, дыхание мороза и горечь печного дыма... («ПАХЛО МОКРЫМИ ЗАБОРАМИ», - не без иронии назовет это своё увлечение Юрий Трифонов позже.) А потом, уже в зрелые годы, приходит к писателю убеждение: МЫСЛЬ - главное и решающее… Только мысль способна сообщить истинную ценность всему другому - и счастливо найденному сюжету, и меткому слову, и тончайшему ощущению. Можно поверить в искренность умозаключения Юрия Трифонова, которое он вывел из всего вышерассказанного: «... если нет мысли, а есть лишь описание, пусть даже художественное, филигранное, с красками, звуками, запахами, со всеми приметами жизненной плоти - всё равно скучно. Без мысли тоска».
Согласитесь, до чего же умным и внимательным Вашим учеником был Юрий Валентинович Трифонов! Не зря он стал одним из выдающихся русских писателей.
А от себя добавлю, что давно уже думая о литературе (обо всех ее жанрах) пришел к выводу, что литературы есть две. Одна, как игра и другая, как способ постижения жизни.
Я – за вторую…
Хотя в эпоху, когда рынок накрыл собою все, в том числе искусство и литературу, к стихам и прозе стали относиться тоже как к товару. Отсюда и стремление некоторых вполне одаренных писателей к игре, к экспериментам, к моде. Но, к счастью, не все так безнадежно. Выяснилось, что мощь русской классики такова, что сквозь этот морок замкнутого на себя пост- и прочего модерна нет-нет да и пробивается что-то здоровое, адекватное, тяготеющее к норме и гармонии. Мощнейшим подспорьем в этой борьбе являются и Ваши, Константин Георгиевич, прекрасные книги. Которые, уверен, даже в наши чудовищные, теряющие остатки духовности, меркантильные времена продолжают читать многие. Хватаясь за них, как за спасательный круг, который поможет сохранить душу живу. В надежде, что время больших ожиданий опять придет и они, эти ожидания, наконец, сбудутся…
И еще об одном впечатлении от «Золотой розы».
В конце издания 2008 года опубликована, восстановленная по сохранившемуся черновику, глава из сожженной Вами второй части книги. Называется она: «Непокой. Гостиница «Севастополь».
Начинается она буквально гимном, гимном счастью. Где вы, как мне кажется, вообще определили главную миссию литературы – писать о счастье и, тем самым, учить людей быть счастливыми.
Вот эти ваши невероятные, вдохновенные слова: «Несколько раз в жизни мне казалось, что я был счастлив. Но редкие минуты этого счастья были совершенно непохожи на то состояние, какое принято называть этим словом. В них не было радости, шума, восторга, огней и успеха.
Я хочу, чтобы меня правильно поняли. Иначе все мои слова окажутся пустым лепетом. Я считаю, я прямо уверен, что истинное счастье приходит к нам в жизнь внезапно, распахнув все двери, смеясь, растрепывая наши волосы и лукаво заглядывая в глаза. Оно зажигает над тихой водой огни тех городов, куда мы стремились всю жизнь, оно дышит нам в лицо одуряющим воздухом мокрой травы, прижимает к нашим губам дрожащую маленькую ладонь, и мы невольно целуем ее только из благодарности за ласку.
Все это счастье... Нежданное, освежающее, как освежает лицо морская пена. Тот, у кого она таяла на щеках с легким потрескиванием и шумом, знает всю прелесть этой прохладной пены, умирающей от теплоты человеческого лица.
Можно рассказать совсем о другом счастье - робком, почти потерявшем голос, но томительном, возникающем незаметно и живущем где-то вблизи редких слез и утренней тишины, вблизи любимого голоса и пения птиц. Оно проходит множество, как говорят ученые, побочных явлений, порывов мягкости, когда хочется быть вежливым даже с каждым воробьем.
Полное, скрытое от всех счастье, - конечно, самое высокое, и память о нем никогда не исчезнет.
Я давно хочу написать книгу, где будут перечислены все причины счастья, какие есть на земле. Но это должна быть большая, огромная книга - необъятная, как вся земля, как все небо, как все улыбки за все времена».
И опять я поражаюсь Вашей прозорливости и мудрости в понимании смысла жизни и сути литературы. Счастье – вот главный смысл человеческого существования, как бы говорите Вы. И призываете никогда не забывать об этом. Писать о счастье, думать о нем, стремиться к нему и верить, что, несмотря ни на что, оно однажды окажется возможным…
Ну и в завершение две удивительные строчки из электронного письма Валерия Дружбинского мне:
«В подписанной тебе Паустовским книге были слова о том, чтобы ты её обязательно прочел, ибо она подтолкнет тебя к писательству…»
Получается, дорогой Константин Георгиевич, что Вы, по сути, предсказали мне судьбу литератора. И благословили меня на нее. И хоть я письмо Ваше не получил, кто-то, отвечающий за мою судьбу, видимо услышал Вас и помог мне исполнить Ваше пожелание…
Спасибо Вам еще раз за письмо и подарок, дорогой Константин Георгиевич, за любовь к Одессе, за то, что Вы были и остаетесь с нами навечно.
Ваш, далеко уже не чернявенький мальчик.
В.Х.
Немає коментарів:
Дописати коментар