Щороку у нашому музеї відкривалися виставки, присвячені Дню визволення Одеси від фашистських загарбників у роки Другої світової війни. Щоб нагадувати про жахіття війни, про страждання та загибель мільйонів людей. Щоб більше ніколи, ніколи, ніколи... не повторилося те зло, яке у світі називають фашизмом.
Але зараз музей зачинено для відвідувачів, бо в нашій країні знову війна. Війна з Росією, яка напала на Україну, як казали за радянських часів – «Без оголошення війни».
Вся Україна зараз в стані облоги. На півночі та півдні країни йдуть тяжкі бої, гине мирне населення, зруйновано багато міст. Щодня ми дізнаємося про нові жертви та нові злочини російських військ проти українського народу...
Я пишу ці слова і в мене виникає дежавю. Адже я вже писала про це, і не один раз, тільки мої публікації відносились до подій Другої світової війни...
10 квітня виповнюється 78 років з Дня визволення Одеси від німецько-румунських загарбників. Тоді Одеса опинилася в окупації на два з половиною роки. Про цей період життя міста збереглися свідчення очевидців, які у ті роки вели щоденники. У нашій науковій збірці «Будинок князя Гагаріна» було опубліковано щоденники трьох одеситів. Серед цих публікацій і щоденники Катерини Гажій «Життя у полоні».
Сьогодні я пропоную ознайомитися з фрагментами її щоденника про день визволення міста та кількох наступних днів.
10/04 (5 годин ранку)
Усю ніч гуркотіли гармати, чутна була канонада.Вибухи величезної сили струхували весь будинок.Навколо горіли заводи, кажуть, підірвали водогін.Ніхто не спав.Всю ніч розмови, всі чекають на розправу німців, видно, що місту прийшов кінець.Зараз лежу на кухні на ящику, тому що вже ні ходити, ні розуміти нічого не можу… Говорять росіяни у Кремідівці…
(6 годин вечора)
Боже, невже відбувається. Росіяни у місті. Так, російські солдати, офіцери... І населення лишилося... Нас не вигнали, не вбили, не пограбували. Прийшли наші рідні, дорогі справжні визволителі. Лежу вранці на кухні, чую, як козаки на вулицях стріляють… Страшно… Раптом вбігає Володя, який вийшов розвідати, що робиться (було годин 6 ранку), обличчя в нього сіпається, сам плаче: «Російські солдати в місті, я сам бачив»… Схоплююся, не вірю. "А може бути провокація: від цих нелюдів всього можна очікувати...". Сходжу донизу. На вулицях народ купками стоїть біля воріт, але всі бояться висловити свою радість. Усі кажуть:«Можливо, німці провокують». Але ось до нашої оселі під'їжджає машина з російськими червоноармійцями та офіцерами. Сумніву немає. Народ їх обіймає, цілує, кличе в квартири, напуває, годує... Я розмовляю з шофером-червоноармійцем років 17. З'явилися партизани. Кажуть, коли бій був на Пересипі, вони зайшли німцям у тил і цим допомогли армії. Німці втекли зганьбою, а наші за ними гналися по п'ятах. Цілий день у місті панує пожвавлення. Усі вітають одне одного. У церквах молебні з нагоди поз'бавлення від «іноплемінних», дзвін… Невже ми вижили? Невже всі жахи скінчилися? Але ж війна не скінчилася. І якщо ми вже пережили, то ще багатьом доведеться переживати всі ці жахи. Невже кінець?.. Росіяни переможно наступають. До сусідніх будинків прийшли рідні – червоноармійці. Де ж ти Борік? Хоч би звістку про тебе. Чекатиму і сподіватимуся. За цю ніч багато у місті вбитих бомбами та снарядами. У сусідньому будинку вбило чоловіка та відірвало руку жінці. У дитячу консультацію потрапив снаряд... Але поки що пережили... А далі будемо бачити.
11/04
За наказом усі чоловіки від 19 до 50 років мають з'явитися сьогодні ж до 10 години ранку на збірні пункти. Володя пішов подивитися і каже, що там народу багато... Багато хто йде з натхненням, зі свідомістю, що треба допомагати армії. Щоправда, тим, хто залишається важко. У однієї жінки з нашого будинку пішли чоловік і син... Я розумію горе матері, але так треба. Прийшли Настенька таНадія, багато розповіли про останні звірства німців. В одному будинку в місті замкнули в підвалі 200 людей чоловіків, яких останнім часом ловили на вулицях, і спалили разом з будинком. В іншому будинку йдучи, кинули гранату і поранили мешканців, і багато подібного. «Культура» виявлялась до кінця…
Володя був у місті. Наказ: "завтра всім з'явитися на місця своєї роботи". Що це все означає? Невже одразу хочуть поставити життя на мирні рейки? Вдалині чути канонаду... Взагалі нас оточили не далі, як кілометрів на 40, тож бої, вочевидь, недалеко. Кажуть німців оточили десь кілометрів за 20… Але все це тільки кажуть. Хочеться бачити російську газету та дізнатися про дійсний стан речей.
14/04
Місто оживає більшовицькими темпами. Накази відкрити усі торгові приміщення. На консервному заводі зберігся після вибухів один цех і вже розпочинає роботу. На спиртовому залишилися машинне та ректифікаційні відділення, на електростанції 3 турбіни, але всі шахти у місті підірвані (тонкість німців щодо руйнувань не мала меж). Вокзал, порт і багато будинків вруїнах. Висаджено в повітря залізничні мости, але дамба і водогін залишилися цілими, не встигли. На околицях у селах вирізане населення, ще б день-два і нас спіткала б та сама доля… Стріляють гармати… Що це означає? Летять 2 літаки… Стріляють зенітки. Значить ворожі... Моторошно... Можуть ще й бомбити, і запалювати... Ну поживемо і побачимо.
15/04
В нашому дворі стоять червоноармійці та командир молодий хлопець.Вчора під звуки баяна ввечері довго танцювали, я дивилася з вікна. Багато чого згадалося.І я довго плакала… Борік із своїм джазом, танці, які він так любив… Де ти, рідний?Чи повернешся?Як хочу тебе бачити, подбати про тебе, дати тобі відпочинок та спокій.Адже вже 4 роки, як ти пішов до армії... Важко!
16/04
Вчора з'явилася перша газета "Чорноморська комуна". Сьогодні я дістала у сусідів і жадібно прочитала чотири надруковані сторінки. (Досі з часу вступу до Одеси Червоної армії повідомлення друкувалися на друкарській машинці і розклеювалися по місту). Дещо переписую, тому що газету доведеться віддати. (Газета українською).
...Далі йдуть повідомлення про успішні операції у Криму та на Одещині. Зайнято багато сіл та місто Овідіополь. Потім привітання, військові епізоди цієї страшної останньої ночі, коли Одеса була залита морем вогню, коли безперервний гуркіт від гармат, мостів і будівель, що вибухали, стояли в гарячому, наповненому димом місті.
«Привіт тобі, звільнена Одеса, перлина Чорномор'я! Перемога, остаточна перемога над ворогом близька. Небагато мине днів напруженої творчої роботи, коли наша рідна Одеса, поранена ворогами витресльози своїх мук і знову стане сяючою перлиною радянського Чорномор'я».
21/04
У місті таки неспокійно. Лунає канонада з фронту, звідси з міста б'ють далекобійні знаряддя, стріляють зенітки, продовжуються вибухи: мінери та сапери підривають закладені та не підірвані німцями міни. Прибуває багато поранених. Повз мене сьогодні проїхало кілька підвід із пораненими з фронту. Тяжке видовище: на сільських підводах лежать по двоє поранених, прикритих ковдрами, в очах страждання. Мимоволі порівнюєш із доставкою німецьких поранених на великих зручних машинах. І все ж за всіх зручностей німці продовжують відступати. Замислюєшся і не розумієш: у чому річ?
08/05
... Життя неспокійне. Цієї ночі всю ніч гули літаки, десь були вибухи – чи бомби, чи просто підривають міни – не розбереш. Поранених прибуває багато, звідки ми не знаємо. Говорити їм заборонено. Ось таке життя.
09/05
Жах і жах! Розкопують ями, в яких знаходять багато людей, вбитих німцями перед відходом. З сусіднього будинку так загинуло двоє, один з них Юрко – вісімнадцятирічний хлопець, якого я завжди бачила у вікні навпроти і він мені нагадував Бориса. Пішов ховатися від німців і влучив у пастку. Мати вже цілий місяць шукала його і знайшла вчора серед трупів, розритих за в'язницею. Багато хто ходив дивитися на похорон цих нещасних. Був мітинг. Тяжкі промови, що розклалися сотні трупів чоловіків, жінок та дітей – все викликало здригання жаху та сльози горя у присутніх. А я гадала, що в Одесі минулося відносно благополучно. І ось тепер лише розкриваються усі звірства. Розкопують ями на Млинах, на Стрільбищному полі, на Чубаївці. Від жаху кров холоне у жилах. Немає слів, щоб описати стан. А горе матерів, жінок!!!
Одне слово: звіряча війна...
Лілія МЕЛЬНИЧЕНКО
10 АПРЕЛЯ 1944 ГОДА. ОСВОБОЖДЕННАЯ ОДЕССА ГЛАЗАМИ ОЧЕВИДЦА.
Каждый год в нашем музее открывались выставки, посвященные Дню освобождения Одессы от фашистских захватчиков в годы Второй мировой войны. Чтобы напоминать об ужасах войны, о страданиях и гибели миллионов людей. Чтобы больше никогда, никогда, никогда... не повторилось то зло, которое во всем мире называют фашизмом.
Но сейчас музей закрыт для посетителей, потому что у нас в стране опять война. Война с Россией, которая напала на Украину, как говорили в советское время - «Без объявления войны».
Вся Украина сейчас на осадном положении. На севере и юге страны идут тяжелейшие бои, гибнет мирное население, разрушены многие города. Каждый день мы узнаем о новых жертвах и новых преступлениях российских войск против украинского народа.
Я пишу эти слова и у меня возникает дежавю. Ведь я уже писала об этом, и не однажды, только относились мои публикации к событиям Второй мировой войны.
10 апреля исполняется 78 лет со Дня освобождения Одессы от немецко-румынских захватчиков. Тогда Одесса оказалась в оккупации на два с половиной года. Об этом периоде жизни города сохранились свидетельства очевидцев, которые в те годы вели дневники. В нашем научном сборнике «Дом князя Гагарина» были опубликованы дневники трех одесситов. Среди этих публикаций и дневники Екатерины Гажий «Жизнь в плену».
Сегодня я предлагаю ознакомиться с фрагментами ее дневников, относящиеся ко дню освобождения города и нескольким последующим дням.
10/04 (5 часов утра)
Всю ночь грохотали орудия, слышна была канонада. Взрывы громадной силы сотрясали весь дом. Кругом горели заводы, говорят взорвали водопровод. Никто не спал. Всю ночь разговоры, все ждут расправы немцев, видно, что городу пришел конец. Сейчас лежу в кухне на ящике, тк. кк. уже ни ходить, ни соображать что-либо не могу… Говорят русские в Кремидовке…
(6 часов вечера)
Боже, неужели свершается. Русские в городе. Да, русские солдаты, офицеры… И население осталось… Нас не выгнали, не убили, не разграбили. Пришли наши родные, дорогие действительные освободители. Лежу утром в кухне, слышу, как казаки на улицах стреляют… Страшно… Вдруг вбегает Володя, который вышел поразведать, что делается (было часов 6 утра), лицо у него дергается, сам плачет: «Русские солдаты в городе, я сам видел»… Вскакиваю, не верю. «А может быть провокация: от этих извергов всего можно ожидать…». Схожу вниз. На улицах народ кучками стоит у ворот, но все боятся выказать свою радость. Все говорят: «Может быть немцы провоцируют». Но вот к нашему дому подъезжает машина с русскими красноармейцами и офицерами. Сомненья нет. Народ их обнимает, целует, зовет в квартиры, поит, кормит… Я разговариваю с шофером-красноармейцем лет 17. Появились партизаны. Говорят, когда бой был на Пересыпи, они зашли немцам в тыл и этим помогли армии. Немцы бежали с позором, а наши за ними гнались по пятам. Целый день в городе царит оживление. Все поздравляют друг друга. В церквах молебны по случаю избавления от «иноплеменных», колокольный звон… Неужели мы выжили? Неужели все ужасы кончились?! Но ведь война не кончилась. И если мы уже пережили, то многим еще придется переживать все эти ужасы. Неужели конец... Русские победоносно наступают. В соседние дома пришли родные – красноармейцы. Где же ты Борик? Хоть бы весточку о тебе. Буду ждать и надеяться. За эту ночь много в городе убитых бомбами и снарядами. В соседнем доме убило мужчину и оторвало руку у женщины. В детскую консультацию попал снаряд… Но пока пережили… А дальше будет видно.
11/04
По приказу все мужчины от 19-ти до 50-ти лет должны явиться сегодня же к 10 часам утра на сборные пункты. Володя пошел посмотреть и говорит, что там народу много… Многие идут с воодушевлением, с сознанием, что нужно помогать армии. Правда остающимся тяжело. У одной женщины из нашего дома ушли муж и сын… Я понимаю горе матери, но так нужно. Пришли Настенька и Надя, многое порассказали о последних зверствах немцев. В одном доме в городе заперли в подвале 200 человек мужчин, которых ловили в последнее время на улицах, и сожгли вместе с домом. В другом доме уходя, бросили гранату и ранили жильцов, и много подобного. «Культура» проявлялась до конца… Володя был в городе. Приказ: "завтра всем явиться на места своей работы". Что все это значит? Неужели сразу хотят поставить жизнь на мирные рельсы?
Вдали слышна канонада… Вообще нас окружили не дальше, как километров на 40, так что бои, очевидно, недалеко. Говорят немцев окружили где-то километрах в 20… Но все это только говорят. Хочется видеть русскую газету и узнать действительное положение вещей.
14/04
Город оживает большевистскими темпами. Приказы открыть все торговые помещения. На консервном заводе сохранился после взрывов один цех и уже приступает к работе. На спиртовом остались машинное и ректификационные отделения, на электростанции 3 турбины, но все шахты в городе взорваны (тонкость немцев в отношении разрушений не имела границ). Вокзал, порт и многие здания представляют груды развалин. Взорваны железнодорожные мосты, но дамба и водопровод остались целы, не успели. В окрестностях в деревнях вырезано население, еще бы день-два и нас постигла бы та же участь… Стреляют орудия… Что это значит. Летят 2 самолета… Стреляют зенитки. Значит вражеские… Жутко… Могут еще и бомбить, и зажигать… Ну поживем и увидим.
15/04
У нас во дворе стоят красноармейцы и командир молодой парень. Вчера под звуки баяна вечером долго танцевали я смотрела из окна… Многое вспомнилось. И я долго плакала… Борик со своим джазом, танцы, которые он так любил… Где ты, родной? Вернешься ли? Как хочу тебя видеть, позаботиться о тебе, дать тебе отдых и покой. Ведь уже 4 года, как ты ушел в армию… Тяжело!
16/04
Вчера появилась первая газета «Чорноморська коммуна». Сегодня я достала у соседей и с жадностью прочла четыре напечатанные страницы. (До сих пор со времени вступления в Одессу Красной армии сообщения печатались на пишущей машинке и расклеивались по городу). Кое-что переписываю, тк. кк. газету придется отдать. (Газета на украинском языке).
...Дальше идут сообщения об успешных операциях в Крыму и в Одесской области. Занято много сел и город Овидиополь. Потом приветствия, военные эпизоды этой страшной последней ночи, когда Одесса была залита морем огня, когда беспрерывный грохот от орудий, взрываемых мостов и зданий стояли в горячем, наполненном дымом городе.
«Привіт тобі, звільнена Одесо, перлина Чорноморья! Перемога, остаточна перемога над ворогом близька. Небагато мине днів напруженої творчої роботи, коли наша рідна Одеса, поранена ворогами витре сьози своїх мук і знову стане сяючою перлиною радянського Чорномор'я».
...Дальше большая статья как постепенно занималась войсками Красной армии. «Пишайся, воїне 3-го Українського фронту. Ти врятував Одесу від загибелі!Вона залишилися, вона вижила…». Німці передали сьогодні по радіо, що вони «повністю зруйнували Одесу». Брешуть. Хотіли зруйнувати. З шкури лізли, щоб спопелити нашу Одесу, але не встигли.
В останній час рвонули тікати, кинулись боягузливі підпалювачі в різні сторони рятуючи свої підлі шкури. Бо удар наших військ по навальності своїй був як натиск урагану. Про поспішність втечі німців з району Одеси яскравіше за все говорить те, що вони не встигли угнати з міста населення. Десятки міст бачили ми в перші дніі години після визволення їх, але таке багатолюддя на вулицях зустріли вперше».
21/04
В городе все-таки неспокойно. Доносится канонада с фронта, отсюда из города бьют дальнобойные орудия, стреляют зенитки, продолжаются взрывы: минеры и саперы взрывают заложенные и не взорванные немцами мины. Прибывает много раненых. Мимо меня сегодня проехало несколько подвод с ранеными с фронта. Тяжелое зрелище: на деревенских подводах лежат по двое раненых, прикрытых одеялами, в глазах страдание. Невольно сравниваешь с доставкой немецких раненых на больших удобных машинах. И все же при всех удобствах немцы продолжают отступать. Задумываешься и не понимаешь: в чем дело?!!
08/05
... Жизнь неспокойная. Эту ночь всю ночь гудели самолеты, где-то были взрывы – бомбы ли или просто взрывают мины – не разберешь. Раненых прибывает много, откуда не знаем. Говорят им запрещено. Вот такая жизнь.
09/05
Жуть и ужас! Раскапывают ямы, в которых находят много народу, убитых немцами перед уходом. Из соседнего дома так погибло двое, один из них Юра – восемнадцатилетний парень, которого я всегда видела в окне напротив и он мне напоминал Бориса. Пошел прятаться от немцев и попал в ловушку. Мать уже целый месяц разыскивала его и нашла вчера среди трупов, разрытых за тюрьмой. Многие ходили смотреть на похороны этих несчастных. Был митинг.
Тяжелые речи, разложившиеся сотни трупов мужчин, женщин и детей – все вызывало содрогание ужаса и слезы горя у присутствующих. А я думала, что в Одессе обошлось относительно благополучно. И вот теперь только раскрываются все зверства. Раскапывают ямы на Мельницах, на Стрельбищном поле, на Чубаевке. От ужаса кровь стынет в жилах Нет слов, чтобы описать состояние. А горе матерей, жен!!
Одно слово: зверская война...
Лилия МЕЛЬНИЧЕНКО
Немає коментарів:
Дописати коментар